Пошук по сайту


Розділ ІІІ

Розділ ІІІ

Сторінка1/2
  1   2

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

Розділ ІІІ


СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА

Соціологія користується трьома засадничими поняттями: «країна», «держава» і «суспільство», але ключовим з них є останнє — «суспільство».

§ 8. Поняття
про суспільство

Суспільство існувало в усі епохи, навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Проте стародавній світ не використовував такої абстрактної категорії, як «суспільство»; вона з’явилася лише у XVIII ст. Є різні визначення цього поняття. Тривалий час суспільство практично ототожнювалося з державою. Нині на побутовому рівні під суспільством розуміють сукупність людей, об’єднаних спільною територією та державним устроєм. У соціології термін «суспільство» вживається в більш широкому розумінні. Як стверджував Г. Зіммель, це визначення набуває наукового сенсу лише тоді, коли його протиставляють арифме­тичній сумі окремих індивідів.

За Н. Смелзером, суспільство — це об’єднання людей, яке має певні географічні кордони, спільну законодавчу систему і певну національну (соціокультурну) ідентичність.

Е. Дюркгейм трактує суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, засновану на колективному уявленні.

М. Вебер розглядає суспільство як взаємодію людей, як продукт соціальних (тобто орієнтованих на інших) людських дій.

Т. Парсонс визначає суспільство як систему відносин між людьми, засновану на нормах і цінностях.

К. Маркс сприймає суспільство як сукупність відносин між людьми, що складаються в історичному розвитку в процесі їхньої спільної економічної діяльності. За Марксом, суспільство є продуктом взаємодії людей.

В. Парето тлумачить суспільство як соціальну систему, що перебуває в стані рівноваги, але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Усі частини соціальної системи тісно взаємозв’язані та механічно впливають одна на одну.

Ф. Тьонніс визначає суспільство як тип організації соціаль­ного життя з механічним з’єднанням частин, що утворюють соціальну цілісність, яка характеризується протиборчими намаганнями її учасників, раціональним обміном, розрахунком, усві­домленням корисності й цінності.

Узагальнюючи соціологічні уявлення про суспільство, відомий вітчизняний соціолог Наталія Черниш стверджує, що суспіль­ство є найзагальнішою системою взаємозв’язків і взаємовідносин між людьми, соціальними групами, спільнотами та соціальними інститутами. Це сукупність усіх способів взаємодії та форм об’єднання людей, в якій знаходить прояв їхня взаємозалежність один від одного і яка склалася історично.

Намагаючись показати складність цього соціального утворення, Н. Черниш, на наш погляд, вдало порівняла соціальну систему суспільства із плоскою пірамідою (див. рис.), елементи якої функціо­нують на макро-, мезо- та мікрорівнях. На гранях цієї піраміди розмістилася економічна, політична, соціальна та культурна сфери (підсистеми). Внутрішній каркас піраміди становлять соціальні взаємодії, взаємозв’язки та соціальні відносини між індивідами та спільнотами, індивідами та суспільством, спільнотами та соціальними інститутами, спільнотами та суспільством. Але навіть цією нескінченною різноманітністю зв’язків і найменшою мірою не вичерпується складність суспільства як соціального явища. І кожного року вчені відкривають у ньому нові, ще не відомі досі аспекти.

З наведених визначень випливає, що суспільство складається з великої множини індивідів, об’єднаних соціальними зв’язками, взаємодіями та відносинами. Але його не можна розглядати як просту суму цих складових. На рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки, відносини утворюють нову системну якість. Системна якість — це особливий якісний стан, коли суспільні взаємодії і відносини набирають надіндивідуального, надособистісного характеру. Інакше кажучи, суспільство — незалежна субстанція, яка стосовно індивіда є первинною.

Суспільство — це відносно стійка система соціальних зв’язків і відносин, що склалися між людьми в процесі історичного розвитку їх спільної життєдіяльності, спрямованої на відтворення умов для існування та задоволення життєвих потреб. Цілісність суспільства тримається завдяки дії звичаїв, традицій, законів тощо. Культурна антропологія трактує суспільство, як сукупність



Суспільство як система (за Н. Черниш)
груп індивідів, що вирізняються особливою культурою (системою цінностей, традицій, звичаїв тощо) та існують незалежно від інших груп, тобто не є підгрупами. Суспільству притаманна низка ознак, які виокремлюють його з інших груп:

  • спільна територія, яка становить основу соціального простору, що в ньому проживають, взаємодіють, формують і розвивають між собою взаємозв’язки члени суспільства. Зазвичай вона збігається з державними кордонами;

  • загальноприйнята система норм і цінностей, система культури, що є основою зв’язків між людьми. Завдяки цьому суспільство має велику інтегруючу силу. Воно соціалізує кожну людину, кожне покоління людей, підпорядковуючи їхню поведінку чинним нормам і включаючи її до загальної системи зв’язків;

  • здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків, забезпечувати стійкість соціальних утворень. Е. Дюркгейм уважав, що основою стійкості та єдності суспільства є колективна свідомість, наявність спільної волі, які можуть стримати розвиток згубної сили людського егоїзму. Стійкість суспільства, на думку Р. Мертона, зберігається завдяки наявності фундаментальних цінностей, які засвоюються спільнотою індивідів, а на думку Е. Шилза, — завдяки владі, що забезпечує контроль над усією територією і нав’язує відповідну систему цінностей;

  • автономність, саморегуляція, саморозвиток, що забезпечуються тими інститутами й організаціями та на підставі тих норм, принципів, традицій і цінностей, які виникають у самому суспільстві. Суспільство здатне без втручання зовнішніх сил створювати для людей такі форми організації та умови їх життя, які необхідні для задоволення їхніх потреб, їхнього самоутвердження й самореалізації.

Такі суттєві ознаки і характеристики суспільства, що на них указують провідні вчені, і дають змогу трактувати його як соціальну систему, як цілісність, що має якості, котрих немає в жодної з її складових. Соціологічне вивчення суспільства як соціальної системи розпочинається з виявлення його складових і принципів дії механізму, котрий їх пов’язує і забезпечує системну цілісність.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головних системоутворюючих елементів.

Так, соціолог І. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, що їх у кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадничий — рівень поведінки людей чи су-
спільства в цілому);

2) об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об’єктивного та суб’єктивного в суспільному житті),

3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення — урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).

Докладніший розгляд кожної стратегії свідчить, що далеко не завжди можна охарактеризувати її методологічний підхід з достатньою чіткістю. Дуже часто в теорії поєднуються риси протилежних підходів.

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Мікросоціологія вивчає спілкування й поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїй взаємодії, вплив, котрий все це справляє на стабільність суспільства або на зміни, що в ньому відбуваються. Людська взаємодія, поведінка є вирішальним чинником побудови суспільства у мікросоціологічній теорії. Самé суспільство розглядається як продукт взаємодії різних груп людей. Але суть взаємодії різні автори тлумачать по-різному. Наприклад, автор теорії соціального обміну Дж. Хоманс стверджує, що вирішальна роль у взаємодії людей належить процесам інтеграції та диференціації в групах і що взаємодію можна зрозуміти виходячи із засад заохочення та покарання (люди схильні постійно відновлювати ті моделі поведінки, за які вони в минулому мали якусь моральну чи матеріальну винагороду).

Основою всіх соціальних відносин і процесів, за цією теорією, є обмін різними типами діяльності, а рушійним мотивом людської діяльності — отримання зиску.

Г. Гарфінкель є автором теорії етнометодології, згідно з якою поведінка людей у процесі спілкування визначається історично детермінованими правилами й поняттями. Автори цієї теорії намагаються перетворити методи етнології і соціальної антропології в загальну методологію соціологічної науки, а предметом цієї мето­дології вважають процедури інтерпретації, скриті, неусвідомлені, нерефлексовані механізми соціальних комунікацій між людьми. Є. Гоффман, зазначаючи, що життя подібне до театру, описує взаємодію людей у термінах «менеджменту вражень». Згідно з його теорією люди, мов актори на сцені, свідомо беруть на себе ролі, які допомагають їм справити належне враження і вплив на інших.

Дж. Мід, Г. Блумер та інші представники теорії символічного інтеракціонізму гадають, що взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого люди надають матеріальним речам і різним зовнішнім виявам поведінки. Це можуть бути різні предмети, слова, вчинки, міміка, жести тощо. Тобто люди реагують не на самі зовнішні стимули, а на те символічне значення, якого самі вони надають цим стимулам. Символічний інтеракціонізм трактує суспільство як продукування і зміни значень у процесі їх інтерпретації учасниками соціальної ситуації.

Представники макросоціології визнають значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але, на їхню думку, цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства і тією його структурою, котра характеризує суспільство як цілісну соціальну систему, як соціальний організм. Таких поглядів додержувалися, зокрема, О. Конт і Г. Спенсер, для котрих суспільство — це система взаємозв’язаних і взаємозалежних частин, кожна з яких є необхідною для існування цілого. Такими були концепції Е. Дюркгейма, М. Вебера, К. Маркса, пізніше Г. Парсонса, Р. Мертона, К. Девіса та інших. Макросоціологічна орієнтація в соціології переважала до 20-х рр. XX ст., але вже в 30-ті рр. у зв’язку з широким розвитком емпіричних досліджень поступилася місцем мікросоціологічній.

Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в першому випадку увага зосереджується на людській поведінці, і те, що відбувається в суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними особливостями людей, а в другому — головна увага звертається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соціальні інституції суспільства (економіку, політику, релігію, сім’ю та ін.).

Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою — мезорівнем, репрезентованим соціальними спіль­нотами та соціальними інститутами.

Так, більшість українських учених аналізує сучасне суспільство як систему на таких рівнях:

  • людство в цілому, що становить засадничий рівень формування й організації суспільства; соціальна структура суспільства;

  • соціальні інститути й організації;

  • окремі індивіди як суб’єкти та об’єкти соціальних відносин.

Іншу пару опозиційних стратегій, як уже зазначалося, репрезентовано об’єктивно-предметними та суб’єктивно-ціннісними стратегіями. До перших належать різного роду натуралістичні теорії, котрі суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається в суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. Такими є теорії О. Конта і Г. Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія К. Маркса, що має, як відомо, переважно екополітичний характер. У К. Маркса системо-
утворюючим елементом є соціальні відносини як безпосереднє відбиття стійких зв’язків, що складаються між людьми в процесі їхньої життєдіяльності. Суспільство, на думку К. Маркса, — це сукупність не індивідів, а тих відносин, що встановлюються під час соціальної діяльності індивідів. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

Є спроби розглядати як складові суспільства економічну, політичну, соціальну й культурну підсистеми, що функціонально взаємодіють і справляють вплив одна на одну.

За інших підходів складовими суспільства є соціальні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, за Е. Дюркгеймом, головним системоутворюючим елементом є «соціальний факт», а це — будь-який спосіб дій, здатний справляти на індивіда зовнішній тиск. Соціальні факти різноманітні і включають усі соціальні утворення, що змушують людей дотримуватися звичаїв і традицій країни, її норм і законів. Е. Дюркгейм уважав, що, розглядаючи суспільство як систему соціальних фактів, можна зрозуміти механізм його функціонування, визначити важелі його впливу на індивідів.

У суб’єктивно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дій, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці ХІХ ст. переважав у західній соціології. Особливу роль надавалося людській свідомості; суб’єктивно-ціннісний підхід протиставлявся натураліз­му й позитивізму. Він утворив окремий напрямок у соціології, який через свою «інтерпретуючу» методологію дістав назви «розуміючої соціології». Такий підхід позначився на поглядах Ф. Знанецького, П. Сорокіна, М. Вебера, Г. Зіммеля, Д. Кулі та ін.

У М. Вебера системоутворюючим елементом є соціальна дія, а суспільство розглядається як складна система соціальних взаємодій, які становлять основу суспільного життя.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйнуються під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функ­ціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються виходячи з тієї ролі (функцій), яку вони відіграють у підтримуванні цілісності суспільства як соціальної системи. Так, Е. Дюркгейм досліджував роль поділу праці в житті суспільства, у збереженні його цілісності.

Функціоналізм має тривалу історію розвитку і репрезентований багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Е. Дюркгейма, О. Конта, Г. Спенсера прийшов структурний функціоналізм Т. Парсонса, Р. Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства.

На думку представників структурного функціоналізму суспіль­ствоце не сукупність індивідів, груп, класів, інших спільнот, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування системно, потрібно виділити в ньому сталі елементи, елементи, що практично не змінюються в безперервному процесі людських взаємодій і становлять структуру системи.

Структура — розміщення і зв’язок частин, що утворюють ціле, внутрішня побудова соціальної системи.

Структурні елементи — це певні позиції, які індивіди зай­мають у соціальній системі.

Так, американський учений Т. Парсонс, аналізуючи соціальну систему, виокремлював насамперед не елементи, а функції, точніше, функціональні вимоги, без яких суспільство як система функціонувати не може. Функції — діяльність індивідів, груп відповідно до їх спеціалізації в межах певної соціальної системи. Ця система має бути здатною до:

  • адаптації, пристосування до умов, що постійно змінюються, до задоволення життєвих потреб людей, що постійно зростають, раціональної організації і розподілу внутрішніх ресурсів;

  • постановки основних цілей і забезпечення процесу їх досягнення;

  • самозбереження і самовідтворення на основі засвоєння індивідами суспільних норм та цінностей, що знімають напруження в системі;

  • інтеграції та включення в систему цінностей нових поколінь.

Це означає, що соціальна система мусить, створюючи відповід­ні механізми, пристосовуватися до постійних змін, що відбуваються в навколишньому природному і соціальному середовищі; забезпечувати постійне спілкування своїх членів, зміцнюючи єдину систему цінностей, здійснюючи соціальний контроль; долати кризові стани, соціальні потрясіння, катаклізми.

Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми: економіку, політику, культуру і сім’ю — як реальних виконавців, відповідальних за здійснення кожної з функцій, та інститути, котрі в межах кожної підсистеми безпосередньо регулюють адаптаційні, цілевизначальні, стабілізуючі та інтеграційні процеси (завод, банк, партія, державний апарат, церква, школа, сім’я тощо).

Наявність функціональних підсистем багато хто з учених помітив і до Т. Парсонса, розбіжність була тільки у визначенні їхньої кількості та функціонального призначення. Так, вітчизняні соціологи виокремлювали такі підсистеми:

  • економічну, що забезпечує виробництво товарів, необхідних для задоволення потреб людини;

  • морально-культурну, що уможливлює реалізацію моральних інтересів індивідів і сприяє нормативному регулюванню їхньої поведінки і суспільства в цілому;

  • соціальну, яка регламентує споживання і розподіл усіх благ;

  • політичну, що здійснює загальне керівництво й управління суспільством.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функціональної підсистеми, котра визначає сутність суспільства. Як відомо, К. Маркс наголошував, що такою є економічна підсистема. Проте історія розвитку нашої країни підтвердила пріоритетність політичної підсистеми, примат якої визнали ще Платон і Арістотель.

Проблема співвідношення економічної і політичної підсистем більше турбувала прибічників марксизму і його критиків. У країнах Заходу увагу вчених було зосереджено на технологічному й культурному детермінізмі. Прибічники технологічного детермінізму вважають, що техніка, технологія, характер праці зумовлюють як рівень виробництва, так і культурні запити людей, їхні інтереси, ціннісні орієнтації, принципи поведінки тощо. Прибічники культурного детермінізму додержуються думки, що культура є визначальним чинником формування відносин між людьми, характеру їхніх взаємозв’язків і взаємодій. Очевидною істиною, однак, лишається те, що кожна підсистема має виконувати свої функції.

Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики через те, що його представники недооцінювали чинники, котрі згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються в суспільстві. На пояснення цього спрямовували свої зусилля представники конфліктологічного підходу.

Як і функціоналізм, конфліктологічний підхід має багато різновидів — від діалектичної теорії конфлікту К. Маркса та Р. Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили і наголошує на їх непримиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфліктологічного функціоналізму Г. Зіммеля і Л. Козера, де конфліктні сили розглядаються як такі, що цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

За К. Марксом, суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв’язанню суперечностей у царині економічних відносин, які є визначальними в життєдіяльності людини, суспільства.

Саме відносини власності на засоби виробництва визначають місце людини в соціальній структурі суспільства, призводять до виникнення ворогуючих між собою класів, а отже, до класової боротьби, що змінює з часом державний устрій.

Згідно з конфліктологічною концепцією Р. Дарендорфа соціальні взаємовідносини за своєю природою суперечливі. Вони потребують узгодження і скоординованості ролей, примусового виконання певних обов’язків, а отже, утиску і пригноблення. Такі ролеві суперечності породжують соціальну конфліктність. За Р. Дарендорфом суспільство не може позбутися конфліктів, але воно може зробити їх регульованими. У такому разі конфлікти є справжньою рушійною силою прогресивного розвитку суспільства.

Розробляючи теорію конфліктологічного функціоналізму, Г. Зім­мель виходить з того, що конфлікт як соціальний процес має систем­ний характер, бо він охоплює все соціальне ціле. Часті конфлікти до­помагають позбутися почуття ворожості й піддаються нормативному регулюванню, а отже, сприяють збереженню соціальної цілісності.

За Л. Козером, люди у своїй поведінці керуються не загальноприйнятими нормами і цінностями, як стверджують функціоналісти, а власними інтересами. Оскільки інтереси окремих соціальних груп не збігаються, то в процесі їх реалізації виникають конфлікти. Проте конфлікт, на думку Л. Козера, є засобом досягнення певної мети, а не самоціль, і в цьому вияв його прогресивної ролі.

Сама лише наявність багатьох найрізноманітніших тлумачень сутності суспільства та його головних системоутворюючих елементів уже свідчить про складність цього поняття.


§ 9. Соціальна
система:
дії, взаємодії,
конфлікти

Як уже було сказано, існує багато теоретичних парадигм суспільства, різних тлумачень його сутності. Проте спільним є системний підхід до розгляду суспільства як цілісної сукупності елементів, що перебувають у тісному взаємозв’язку.

Система — це певним чином упорядкована множинність взаємозв’язаних між собою елементів, які утворюють єдине ціле.

Соціальна система — це ключове поняття сучасної соціології, воно має великі пізнавальні можливості. Щоб не вивчати все розмаїття різних соціальних груп (колективів, спільнот), кожна з яких має свої специфічні риси, соціологи використовують загальне поняття «соціальна система», яке виражає найсуттєвіші риси різних соціальних груп. Суспільство також аналізується як особливий тип соціальної системи — макросистема. Основою суспільства як соціальної системи є індивіди, соціальні дії, взаємодії та відносини, що є стійкими і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління.

Засадничим у системному підході до вивчення суспільства є прагнення об’єднати різні знання про суспільство в цілісну систему, яка б могла стати універсальною теорією суспільства.

Проте яке б тлумачення не бралося в основу соціологічного аналізу, усі вони одностайні в тім, що функціонування суспільства можливе тільки за умови дії індивідів. За влучним висловом К. Маркса, суспільство є результатом цієї дії. Жодні соціальні сис­теми, жодні зіткнення інтересів не спричиняться до жодних змін, аж поки не почнуть діяти їх суб’єкти-індивіди. Отже, головною дійовою особою соціальної системи є індивід, що виконує в межах даної системи певну соціальну роль. Проблеми соціальних зв’язків індивідів, їхні дії і взаємодії є центральними в соціологічній науці.

Соціальні зв’язки зумовлюють спільну діяльність індивідів у конкретних спільнотах у конкретний час для досягнення конкрет­них цілей. Вони мають об’єктивний характер, оскільки їх диктують соціальні умови, в яких діють індивіди і які диктуються ними, а їхня сутність проявляється у змісті й характері цих дій.

Соціальна дія є одним з найпростіших елементів соціальної системи, одиницею соціологічного аналізу.

Поняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтована на відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.

Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотивацію індивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей (друзів, рідних, колег тощо).

Соціальні дії зумовлюються невдоволеністю (невідповідністю між тим, чого потребує людина й тим, що вона має), тобто потребою.

Невдоволеність виявляється в різних формах: голод, матеріальний дискомфорт, тривога, творчий неспокій. Рівень невдоволеності зміниться, якщо буде досягнуто мети. Мета — це очікуваний наслідок задоволення потреби.

Формування особистої мети, спрямованої на задоволення влас­ної потреби з урахуванням можливої реакції оточення, є мотивом соціальної дії.

У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій:

  • цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об’єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки;

  • ціннісно-раціональні, пов’язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідність, добро, обов’язок, честь) певної поведінки незалежно від її успіху.

  • традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем. Вони частіше перебувають на межі або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність;

  • афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка. Їм притаманний потяг до невідкладного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.

Зазвичай цілеспрямовані дії створюють найбільше шансів для ефективного розв’язання проблем. Проте ймовірність реалізації того чи того типу мотивації соціальної дії залежить як від особливостей індивіда, його культури, освіти, інтелектуальних можливостей, так і від типу суспільства, соціокультурного середовища, масовості поширення певних видів мотивацій. Мотиви стимулюють одні дії та стримують інші. Кожній своїй дії людина надає певного сенсу, мотиву. Який сенс людина бачить, на які цінності орієнтується, такий світ вона творить.

У кожному суспільстві домінує один із цих кількох різновидів дій, він і визначає відносини панування, підпорядкування, а також характер самого суспільства. Домінування традиційних і афективних дій формує традиційне суспільство, цілеспрямованих і ціннісно-раціональних — індустріальне.

Для ліпшого розуміння функціонування суспільства треба докладніше розглянути його взаємодію з індивідами, взаємодію самих індивідів і груп.

Вихідним у визначенні соціальної системи є тлумачення її як «системи соціальної взаємодії множинності індивідів». Соціальними взаємодіями є взаємозумовлені соціальні дії, пов’язані причинною залежністю, за якої дії одного суб’єкта є одночасно причиною і наслідком відповідних дій інших суб’єктів.

Отже, окремі соціальні дії є ланками системи, яка називається взаємодіями. У них кожна соціальна дія зумовлена попередніми і зумовлює наступну дію. Людина, спілкуючися з друзями, родиною, колегами, знайомими і незнайомими людьми, стає суб’єк­том соціальних взаємодій.

Соціальні взаємодії — це форма соціальних зв’язків, що реалізуються в обміні діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями, навичками та у взаємному впливі людей, соціальних спільнот. Об’єктивною основою соціальної взаємодії є спільність чи розбіжність інтересів, близьких чи віддалених цілей, поглядів. Її посередниками, проміжними її ланками, наприклад у сфері праці, є знаряддя і предмети праці, матеріальні й духовні блага та досвід. Для позначення соціальної взаємодії в соціології використовується спеціальний термін «інтеракція». Інтеракція — динамічна взаємодія і співвідношення між двома чи більше перемінними, коли величина одної перемінної впливає на величину інших перемінних. Головна особливість соціальної взаємодії полягає в тім, що вона є процесом впливу індивідів один на одного. Інакше кажучи, у процесі взаємодії має місце вплив свідомості, інтересів, потреб, поведінкових установок однієї людини на іншу та навпаки. Соціальні взаємодії за формами прояву є складнішими за соціальні дії. До соціальних взаємодій належать окремі соціальні дії, статуси, ролі, відносини, символи тощо.

Соціальна взаємодія відрізняється від дії зворотним зв’язком. Дія індивіда може бути спрямованою і не спрямованою на іншого індивіда. Тільки дію, спрямовану на іншу людину (а не на фізичний об’єкт), ту, яка породжує зворотну реакцію, слід кваліфікувати як соціальну взаємодію.

Отже, взаємодіядвобічний процес обміну діями між людьми.

Дії поділяються на такі види:

 фізичні (передавання книжки, написання листа);

 вербальні, чи словесні (образа, привітання);

 жести (усмішка, рукостискання);

 розумові (внутрішні міркування, роздуми).

Перші три види відповідають критеріям соціальних дій М. Ве­бера: вони усвідомлені, мотивовані, орієнтовані на іншого. До соціальних взаємодій не входить останній вид дій (хіба що крім прямого передання думок телепатами). У цьому контексті соціальні взаємодії поділяються на фізичні, вербальні, жести.

Соціальні взаємодії здійснюються в різних сферах: економічній, професійній, сімейно-родинній, демографічній, політичній, релігійній, територіально-поселенській.

Взаємодія є способом, за допомогою якого партнери узгоджують свої цілі й засоби їх досягнення, здійснюють розподіл дефіцитних ресурсів (дефіцитними вони стають, оскільки є обмеженими і тому не можуть бути поділені порівну між усіма) тощо.

Прийнято розрізняти такі форми взаємодій: кооперацію, конкуренцію, суперництво і конфлікт.

Кооперація — це взаємодія індивідів чи груп, об’єднаних розв’язанням спільних завдань. Кооперація виникає там і тоді, де і коли стає очевидною перевага об’єднаних зусиль над індивідуальними. Кооперація передбачає поділ праці.

Конкуренція — це нормативно регульований соціальний процес, в якому індивіди чи групи прямують до тієї самої мети, досягнення якої одними (на відміну від кооперації) вилучає інших. Конкуренція — це особливий тип боротьби, морально і юридично визнаної суспільством, метою якої є отримання певного зиску, прибутку, доступу до дефіцитних цінностей (грошей, популярності, престижу, влади).

Суперництво — боротьба за суспільне (групове) визнання особистих досягнень і якостей.

Конфлікт (від лат. сonflictus — зіткнення) — це будь-які види боротьби між спільнотами чи індивідами з метою досягнення або утримання якихось об’єктивних цінностей (засобів виробництва, економічної позиції, статусу, влади тощо), підкорення, нейтралізації чи усунення дійсного або уявного суперника; чинення опору існуючим у суспільстві відносинам панування та підлеглості тощо. Основою розвитку конфлікту є зіткнення протилежних інтересів, цілей, поглядів, ідеологій між індивідами, соціальними групами, намагання задовольнити власні інтереси за рахунок інтересів інших. Конфлікти можуть виникати і в кооперації, і в конкуренції. Змагання переходить у зіткнення, коли конкуренти намагаються перешкодити або усунути один одного від боротьби за володіння дефіцитними цінностями. Коли рівні суперники, наприклад держави, змагаються за ринки збуту, за дефіцитні ресурси мирним способом — це конкуренція, а коли це відбувається за допомогою зброї, то виникає конфлікт — війна.

Близьким до поняття «конфлікт», але не зовсім тотожним за змістом є поняття «ворожість». Ворожість — це радше психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки.

Широке використання всіх цих термінів як фактичних синонімів пояснюється насамперед тим, що виокремити їх у «чистому» вигляді в поведінці людини чи соціальної групи практично неможливо. За будь-якого конфлікту ми завжди натрапляємо й на конкуренцію (суперництво) когось із кимось і на ворожість до когось тощо.

Соціальні конфлікти бувають різними (див. рис.) та існують на різних суспільних рівнях. На макрорівні вони виникають на підставі об’єктивних суперечностей. На мікрорівні конфлікти зумовлені зіткненням групових чи особистих інтересів у процесі діяльності окремих індивідів, які додержуються різних ціннісних орієнтацій чи норм поведінки.



Класифікація конфліктів

Як уже зазначалося, індивіди є основою суспільства. Кожен з них має власні інтереси і прагне у своїх діях більшої свободи. Однак умовою ефективного функціонування суспільства є його стабільність, котра забезпечується запровадженням єдиних норм, правил, принципів, законів соціальної поведінки, які певною мірою обмежують свободу дій окремих індивідів. У цьому полягає основна суперечність у взаємовідносинах індивіда й суспільства; вона властива будь-якому типу суспільства, і кожне суспільство вирішує її по-своєму. За тоталітарної системи особистий інтерес підпорядковувався суспільному, який у свою чергу ототожнювався не тільки із загальнодержавним, а часто навіть і з груповим. Наслідком стала деформація як особистих, так і суспільних інтересів.

З демократизацією суспільства робиться спроба розв’язати цю суперечність розмежуванням цивільного права, що захищає інтереси особистості, її свободу, і державного права, яке захищає національно-державні інтереси, утворюючи відповідні інститути.

Досить глибокими також є суперечності між структурою потреб особистості, яка швидко змінюється, і схильною до стабільності соціальною структурою суспільства. Її складові — соціальні інституції, ціннісно-нормативні системи — мають бути стій­кими, щоб забезпечити умови соціалізації особистості, засвоєння нею нагромадженого досвіду, знань. А потреби людей під впливом НТП, розвитку принципів плюралізму, демократизації суспільних відносин змінюються і кількісно, і якісно. Старі соціальні структури тиснуть на особистість, не дають їй змоги задовольнити нові потреби і цим викликають невдоволення, а воно може спонукати індивідів до активних дій.

Конфлікти на макрорівні часто проявляються в різноманітних формах класової боротьби, війнах, національно-визвольних рухах, політичних кризах тощо. Соціальний конфлікт може спричиняти різні наслідки: він або стає чинником прогресивного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос.

Досвід радянського суспільства не сприяв формуванню культури конфлікту. Тоталітарний режим, що мав один центр влади — державу, формував ставлення до конфлікту як до безсумнівно шкідливого явища незалежно від його суті та форми. У плюраліс­тичному модернізованому суспільстві конфлікт — це звичайне явище, і його розв’язують спеціальні інституції, які намагаються зняти напруження на ранніх стадіях конфлікту через компроміс, домовленість сторін, формування нової соціальної якості тощо. Держава втручається тільки тоді, коли конфлікт загрожує прямим насильством одних членів суспільства над іншими.

Природу конфліктів вивчали ще М. Вебер і Е. Дюркгейм. Нині заслуговує на особливу увагу концепція Р. Дарендорфа. Конфлікт Р. Дарендорф розглядає в контексті соціального, тобто тих функціональних та нормативних аспектів, які відбивають структуру людських цінностей. Будуючи концептуальну модель конфлікту, учений виокремлює три типи змінних:

  • група;

  • вид суперечності;

  • причина.

Під групою розуміють сукупності людей, реальні чи можливі взаємовідносини яких стосуються цілей, потреб і ресурсів. Прикладом можуть бути сім’ї, трудові колективи, класи, нації. Отже, конфліктуючими групами є об’єднання людей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у конфлікті і ставлять собі соціально значущі цілі.

Агентами конфлікту є:

  • первинні групи, що безпосередньо конфліктують;

  • вторинні групи, що підбурюють і розпалюють конфлікт, а самі намагаються не брати прямої участі в ньому, хоча згодом можуть і безпосередньо втягнутися в конфлікт, тобто перейти в первинну групу;

  • треті сили — заінтересовані в успішному розв’язанні конфлікту.

Дуже важливою в усіх типах конфліктів є сутність, соціальна значущість суперечностей, які спричинили конфлікт. Саме це визначає ставлення сторін до конфлікту, ступінь його запеклості й непримиренності.

Можливі різні варіанти поведінки сторін у конфлікті:

  • досягнення мети за рахунок іншої групи, а отже, посилення конфлікту;

  • підпорядкування іншій групі, що трохи послаблює, але не розв’язує конфлікт;

  • зовні мирне завершення конфлікту, але зі збереженням зони агресивності, що загрожуватиме відновленням конфлікту будь-якої хвилини;

  • активна співпраця для розробки рішення, що повністю задовольнило б обидві сторони.

Велике значення має аналіз причин конфліктів. Учені виокрем­люють три види таких причин:

1) створення умов, що посилюють чи заохочують ворожнечу між індивідами (групами);

2) агресивні настанови, що безпосередньо призводять до конфліктної поведінки;

3) психологічні процеси, що призводять до взаємного войовничого неприйняття групових (особистісних) соціальних, ідеологічних, культурних, релігійних та інших цінностей.

Сприятливими умовами для розгортання конфлікту є також структурна диференціація, особистісні відмінності, порушення нормальних комунікативних структур, деціфит ресурсів, ідеологічні суперечки, потяг до соціального домінування тощо.

Остання умова з давніх-давен цікавила всіх дослідників людського суспільства. З наявного в будь-якому суспільстві нестрим­ного прагнення окремих особистостей чи соціальних груп до соціального домінування вчені зробили такі висновки:

  • людські істоти від природи схильні формувати соціальну ієрархію і боротися за пріоритетні позиції в ній;

  • будь-якій ієрархії соціального домінування завжди притаманна певна міра внутрішнього напруження, а тому в суспільстві завжди будуть незадоволені цією ієрархією, котрі намагатимуться її змінити;

  • природна схильність до соціального домінування змушує людей конкурувати за право посісти ліпшу позицію безпосередньо в соціальних організаціях;

  • дії для досягнення соціального домінування можуть призвести до соціального конфлікту.

Дія чи протидія в соціальному конфлікті ґрунтується на здатності та бажанні його учасників використовувати силу. Сила — це статус, кошти, союзники. Усе те, що допомагає індивідам реалізувати їхні цілі, уможливлює втручання в дії інших людей, є потенційним ресурсом. Це соціальні навички індивідів, особлива привабливість, можливість контролю за заохочуваннями й покараннями, уміння переконувати тощо.

У розвитку конфлікту розрізняють такі стадії — передконфліктну, конфліктну і післяконфліктну. Треба завжди мати на увазі, що соціальний конфлікт, хоч як вдало його було б розв’язано, завжди залишає після себе певні соціально-психо­логічні наслідки, впливаючи насамперед на структуру й ефективність функціонування спільноти, у межах якої цей конфлікт сформувався.

Соціальні конфлікти виконують такі функції:

 сигнальну, тобто таку, що сповіщає про якісь негативні явища;

 інноваційно-творчу, яка полягає в подоланні перешкод на шляху економічного, соціального та духовного розвитку;

 інформативну, оскільки в процесі конфлікту обидві його сторони намагаються здобути якнайповнішу інформацію одна про одну, що дасть їм змогу найімовірніше передбачити стратегію й тактику супротивника.

Самий лише перелік цих функцій переконливо підтверджує вже згадувану тезу про подвійні — позитивні й негативні — наслідки будь-яких конфліктів. Які наслідки переважатимуть — це залежить від способу, глибини та своєчасності розв’язання конфліктів.


§ 10. Типи
суспільства
та шляхи
його розвитку

Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств. Існує кілька типологій за відповідною визначальною ознакою.

Так, за кількістю рівнів управління й мірою диференціації суспільства поділяються на:

  • прості, де немає керівників і підлеглих, бідних і багатих (такі первісні племена трапляються подекуди й нині);

  • складні, де існують кілька рівнів управління і соціальних прошарків.

Поштовхом до появи складних суспільств було зародження такого соціального інституту, як держава.

За способом здобування засобів до існування розрізняють:

  • суспільство первинних мисливців і збирачів, що проіснувало кількасот тисяч років;

  • аграрне (традиційне) суспільство, з яким зв’язують зародження держави, класів, появу міст, писемності тощо;

  • індустріальні та постіндустріальні суспільства. Термін «постіндустріальне суспільство» запроваджений американським соціологом Д. Беллом.

На думку багатьох фахівців постіндустріальні суспільства (в них переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) прийшли на зміну індустріальним у найрозвинутіших країнах (США, Японія) ще в 70-ті рр. XX ст.

За радянських часів науковою вважалася тільки типологія, запропонована в середині XIX ст. К. Марксом. Основою цієї типології є два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно з нею суспільства з різними культурою, політичним устроєм, способом і рівнем життя населення, але об’єднані цими двома ознаками, становлять одну суспільно-економічну формацію. За К. Марксом людство у своєму історичному розвитку пройшло такі формації: первісну; рабовласницьку; феодальну; капіталістичну. У майбутньому капіталістичну формацію мала замінити комуністична.

Сучасна соціологія використовує синтетичну модель типології, запропоновану Д. Беллом. Об’єднуючи всі існуючі типології, він поділив усесвітню історію на три стадії:

  • доіндустріальну;

  • індустріальну;

  • постіндустріальну.
  1   2

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Трендові функції збуту І життєвих циклів продукції розділ 4
Розділ Оцінка внутрішнього І зовнішнього середовища організації за умов обраної стратегії її розвитку

Випускна робота слухача курсів підвищення кваліфікації Ксьондзика...
Розділ І. Теоретичні основи компетентностей та компетентнісного підходу

Розділ I. Контингенти учнів за класами

Розділ I. Контингенти учнів за класами

Нака з
Одеської загальноосвітньої школи №65 І-ІІІ ступенів був проведений ІІІ (обласний) етап Всеукраїнських учнівських олімпіад з хімії,...

Курсова робота
Розділ 2 Загальна характеристика нотного видання

Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №41 харківської міської ради харківської області
Харьковская общеобразовательная школа І-ІІІ ступеней №41 харьковского городского совета харьковской области

Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №41 харківської міської ради харківської області
Харьковская общеобразовательная школа І-ІІІ ступеней №41 харьковского городского совета харьковской области

Харківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №7 харківської міської ради харківської області
Харьковская общеобразовательная школа І-ІІІ ступеней №7 харьковского городского совета харьковской области

Вступ 3
Розділ ІІ. Організація роботи по впровадженню диференційованого навчання на уроках читання в початкових класах 26



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

info.lekciya.com.ua
Головна сторінка